Мобілізація обвинуваченого: тримання під вартою чи зупинення провадження?

Автори: Костянтин Дорошенко, керуючий партнер Grain Law Firm
Олександр Зайцев, адвокат Grain Law Firm

24 лютого 2022 року – початок повномасштабного вторгнення країни-агресора в Україну, на території якої запроваджено Указом Президента України № 64/2022, затвердженим Законом № 2102-IX, воєнний стан у зв’язку з військовою агресією російської федерації відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

3 березня 2022 року на підставі Закону України № 2105-IX затверджено Указ Президента України № 65/2022 від 24.02.2022, яким оголошено про проведення загальної мобілізації на території України відповідно до пунктів 1, 17, 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України.

Надалі строки дії правового режиму воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації неодноразово продовжувались на кожні 90 діб указами Президента, затвердженими відповідними законами України.

1 травня 2022 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення порядку здійснення кримінального провадження в умовах воєнного стану» № 2201-IX від 14.04.2022, яким, окрім іншого, ч. 1 ст. 335 Кримінального процесуального кодексу України (надалі – КПК України) викладено в новій редакції.

Зокрема, було визначено, що у разі якщо обвинувачений був призваний для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, суд зупиняє судове провадження стосовно такого обвинуваченого до його звільнення з військової служби і продовжує судове провадження стосовно інших обвинувачених, якщо воно здійснюється щодо декількох осіб.

16 квітня 2025 року голова Комітету Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності С.К. Іонушас разом з групою інших народних депутатів України зареєстрували проєкт Закону України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо правового регулювання письмового провадження та вчинення окремих процесуальних дій» (реєстраційний № 13178 від 16.04.2025).

Вказаним законопроєктом пропонується внести зміни до КПК України, зокрема викласти перше речення ч. 1 ст. 335 у новій редакції, положення якої передбачатимуть зупинення судом судового провадження у разі, якщо обвинувачений був призваний для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, чи за контрактом до його звільнення з військової служби, крім випадків, коли обвинувачений, призваний для проходження військової служби за призовом під час мобілізації чи за контрактом, не заперечує проти продовження судового розгляду та має можливість брати участь у судових засіданнях.

Вищенаведені зміни та пропозиції змін до кримінального процесуального закону є лише одним з останніх наочних прикладів реалізації державної політики, пов’язаної з питаннями мобілізації підозрюваних, обвинувачених, у тому числі тих, які тримаються під вартою, чи засуджених, щодо яких держава в особі як Збройних сил України (надалі – ЗСУ), так і законодавця, врегульовує процедуру мобілізації та подальшого руху кримінального провадження.

Ба більше, державою мобілізація осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності, заохочується, до прикладу, можливістю зміни запобіжного заходу з тримання під вартою на більш м’який, якщо особа виявляє бажання проходити військову службу в лавах ЗСУ.

Якщо ж говорити про мобілізаційне законодавство в цілому, то воно удосконалюється шляхом послаблення законодавцем обмежень для проходження військової служби особами, які притягуються до кримінальної відповідальності, усуваються норми, які це або забороняли у певних випадках, або значно зменшуються критерії, за якими такі особи не можуть бути мобілізовані до ЗСУ.

Тобто держава не вбачає ризиків або негативних тенденцій у досліджуваній процедурі, в іншому разі, навпаки, були б внесені зміни до законодавства, які би прямо забороняли або визнавали несумісним проходження військової служби особами, які притягуються до кримінальної відповідальності.

Отже, норми мобілізаційного законодавства та державна політика сприяють залученню осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності, до мобілізації в ЗСУ, пом’якшують вимоги та розширюють перелік осіб, які мають на це право, задля виконання конституційного обов’язку із захисту України.

Якщо ж аналізувати норму, закладену в ч. 1 ст. 335 КПК України у редакції станом на 01.05.2022, то вона є імперативною за законодавчою технікою її викладення, тобто якщо суду стає відомим факт мобілізації обвинуваченого до війська, у нього немає іншої альтернативи, окрім як обов’язку зупинити судове провадження щодо такого обвинуваченого.

Своєю чергою, зміни до вказаної частини статті, які пропонуються законодавцем, закріплюватимуть диспозитивність цієї норми, оскільки передбачаються випадки, за яких суд може не зупиняти судове провадження та продовжувати судовий розгляд, що буде залежати виключно від волі обвинуваченого та зовнішніх об’єктивних обставин проходження ним військової служби в умовах воєнного стану.

Однак чи можна мобілізацію обвинуваченого до ЗСУ на стадії судового провадження прирівнювати або вважати ризиком переховування від суду, що має наслідком вирішення судом питання про зміну запобіжного заходу, а тим більше на найбільш тяжкий – у вигляді тримання під вартою.

Мова йде про випадки, коли особа, яка притягується до кримінальної відповідальності, самостійно прийняла рішення виконати свій обов’язок перед державою та мобілізуватись до ЗСУ або через звернення до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (надалі – ТЦК та СП), або шляхом звернення до відповідного рекрутингового центру конкретної військової частини, якщо особа має намір служити в конкретній бригаді, конкретному підрозділі, на конкретній посаді.

Відповідь на вказане питання є нібито очевидною, оскільки вона закладена в чітко визначеній системі норм законодавства, проте в окремих випадках правозастосування це не зупиняє суд інтерпретувати «мобілізацію обвинуваченого» як ризик переховування від суду та ухилення від виконання процесуального обов’язку – з’явлення до суду.

В обґрунтування позиції може покладатися обставина, що нібито обвинувачений навмисно мобілізувався до лав ЗСУ на стадії судового провадження з метою невиконання свого процесуального обов’язку – прибувати за кожним викликом до суду, що передбачений ч. 7 ст. 42 КПК України, що свідчить начебто про ухилення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

Однак така форма «покарання» – застосування кримінальних процесуальних санкцій до добровільно мобілізованих осіб є неприйнятною та порушує істотно права та свободи осіб, оскільки вони реалізували процедуру, яка передбачена на рівні Конституції України і є абсолютно беззастережно законною, законодавчо визначеною.

Ст. 65 Конституції України декларує обов’язок кожного громадянина України захищати свою країну, незалежність та територіальну цілісність України.

Аналогічний обов’язок також зазначено в положеннях ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовій обов’язок і військову службу».

Положеннями ч. 2 ст. 19 Закону України «Про правотворчу діяльність» встановлена ієрархія нормативно-правових актів, відповідно до п. 1 якої Конституція України в системі нормативно-правових актів України має найвищу юридичну силу і є обов’язковою до виконання на території України.

Своєю чергою, положення п. 3 ч. 2 ст. 19 вказаного закону передбачає, що закони приймаються на основі Конституції України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, зазначені у пп. 4-13 цієї частини (постанови, накази, акти тощо), і є обов’язковими до виконання на території України.

Отже, висновок, що виконання процесуального обов’язку прибути за викликом до суду (виконання обов’язку, передбаченого КПК України) превалює над мобілізацією до лав Збройних сил України (виконання конституційного обов’язку), є хибним, оскільки мобілізація обвинуваченого до Збройних сил України, у тому числі з власної ініціативи, є виконанням конституційного обов’язку, який не можна ототожнювати з ризиком переховування від суду.

Крім того, в цілому не можна розглядати мобілізацію особи до Збройних сил України як ризик переховування від суду, оскільки в такому разі місцеперебування особи є відомим, контактна інформація залишається актуальною, відповідно жодних заходів, які б давали підстави для висновку про переховування, особами не вживаються.

Таким чином, зміна запобіжного заходу на найсуворіший запобіжний захід у вигляді тримання під вартою виключно з підстав виконання обвинуваченим свого конституційного обов’язку, передбаченого ст. 65 Конституції України та ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовій обов’язок і військову службу», суперечить положенням як мобілізаційного, так і кримінального процесуального законодавства, та державній політиці в умовах воєнного стану.

Тим більше, не можна вважати ризиком переховування від суду, якщо обвинувачений або в його інтересах захисник завчасно повідомили суд про поважність причин неприбуття в судове засідання з поважної причини, у цьому випадку мобілізації до Збройних сил України, що є процесуальним обов’язком обвинуваченого, передбаченим КПК України, та звернулись до суду із клопотанням про зупинення судового провадження, що є реалізацією стороною захисту своїх процесуальних прав.

Вказані дії сторони захисту не можна інтерпретувати як такі, що спрямовані на ухилення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, оскільки в такому випадку сторона захисту діє виключно в межах кримінального процесуального закону – реалізовує право та виконує обов’язок, а ствердження протилежного можна візуалізувати таким умовним рівнянням:

мобілізація (виконання конституційного обов’язку)
+
клопотання про поважність причин неприбуття
(виконання процесуального обов’язку за КПК України)
+
клопотання про зупинення судового провадження
(реалізація процесуальних прав сторони захисту)
=
ризик переховування від суду та тримання під вартою

Водночас навіть якщо суд, керуючись власним переконанням, все ж таки визнає причину неприбуття обвинуваченого неповажною, чинний Кримінальний процесуальний кодекс України в такому випадку передбачає інші види заходи кримінального процесуального примусу, які можна застосовувати до обвинуваченого за наявності для цього юридичних підстав, зокрема накладення грошового стягнення (ст. 144 КПК України), привід (ст. 140 КПК України), втім аж ніяк не зміну запобіжного заходу на найбільш суворий у вигляді тримання під вартою.

Застосування судом імперативних приписів ст. 335 КПК України та інтерпретація обставин мобілізації обвинуваченого має здійснюватись аналогічним чином і у випадках, коли особа, яка мобілізувалась з власної ініціативи до лав ЗСУ, мала право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до мобілізаційного законодавства.

У цьому випадку вказане можна трактувати таким чином: якщо особа має будь-яку підставу для відстрочки, тоді захищати свою країну та виконувати конституційний обов’язок вона більше не зобов’язана.

Вичерпний перелік підстав, за яких військовозобов’язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, наведений у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Знову ж таки повертаючись до визначеної Законом України «Про правотворчу діяльність» ієрархії нормативно-правових актів України: встановлений ст. 65 Конституції України обов’язок кожного громадянина України превалює над положеннями ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», який у системі нормативно-правових актів має нижчу юридичну силу та приймається на основі Конституції України.

Отже, у такому випадку потрібно однозначно розрізняти та розділяти обов’язок кожного громадянина захищати територіальну цілісність та незалежність своєї країни, встановлений на рівні Конституції України, з правами та можливостями (відстрочка, бронювання тощо), якими можуть бути наділені окремі категорії громадян України на підставі спеціального закону.

Ствердження протилежного є фактично підміною понять, оскільки є конституційний обов’язок, встановлений ст. 65 Конституції України, а все інше, зокрема оформлення відстрочки, бронювання тощо, – це передбачені законом можливості не бути примусово мобілізованим, тобто за відсутності добровільної згоди.

Підсумовуючи порушене питання, можна сформулювати такі висновки:

• приписи статті 335 КПК України за своєю конструкцією мають імперативний характер для суду, що також обумовлено політикою держави в частині залучення осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності, до проходження військової служби під час мобілізації в умовах воєнного стану;
• задекларований у статті 65 Конституції України обов’язок кожного громадянина України має вищу юридичну силу, ніж обов’язки та положення інших, у тому числі спеціальних законів, які приймаються на її основі;
• виконання обвинуваченим свого конституційного обов’язку із захисту територіальної цілісності України превалює над процесуальним обов’язком обвинуваченого прибувати за кожним викликом до суду, а відтак не може розцінюватись як його порушення;
• реалізація стороною захисту своїх процесуальних прав у межах та спосіб, які передбачені кримінальним процесуальним законом, зокрема в частині звернення до суду з клопотаннями у зв’язку із встановленим юридичним фактом – мобілізацією обвинуваченого до Збройних сил України, не може інтерпретуватись як ризик переховування від суду для обвинуваченого;
• практика Верховного Суду, сформована протягом останніх трьох років, недвозначно вказує на те, що в умовах воєнного стану необхідність виконання військового обов’язку стосується кожного громадянина України.

Відтак у випадку встановлення юридичного факту – мобілізації обвинуваченого до лав ЗСУ – суд має зупиняти судове провадження до його звільнення з військової служби, а не розглядати його як порушення процесуального обов’язку з’являтися до суду за кожною вимогою або як ризик переховування від суду, а тому застосування судом кримінальних процесуальних санкцій та примусу є істотним порушенням прав та свобод таких осіб.