Ухвала слідчого судді про дозвіл на обшук не дорівнює арешту майна

Автор: Аліна Давидова, адвокатка, радниця Grain Law Firm

Обшук та арешт майна є абсолютно відмінними інститутами кримінального процесуального законодавства, і жодних підстав для їх ототожнення чи застосування правових наслідків одного щодо іншого немає.
Проте на практиці трапляються непоодинокі випадки, коли за результатами проведення обшуку і вилучення майна особи сторона обвинувачення безпідставно намагається підмінити ці два поняття, помилково вважаючи, що ухвала про дозвіл на обшук надає право на утримання майна. До прикладу, вилучивши майно за результатами проведення обшуку, прокурор або слідчий за погодженням з останнім не звертається до суду з клопотанням про його арешт у визначений ч. 5 ст. 171 КПК України строк, хибно вважаючи, що ухвалою слідчого судді про дозвіл на обшук надано дозвіл і на утримання такого майна після його вилучення, навіть після спливу визначеного законом 48-годинного строку з моменту завершення обшуку.

Ключова відмінність між цими двома кримінально-процесуальними інститутами є очевидною і полягає в тому, що обшук належить до слідчих (розшукових) дій, тоді як арешт майна є різновидом засобу забезпечення кримінального провадження.

З цього випливає і відмінність у їх завданнях та спрямуванні, оскільки слідчі (розшукові) дії спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у кримінальному провадженні, тоді як засоби забезпечення кримінального провадження – на досягнення дієвості такого провадження.

Істотна відмінність між обшуком та арештом майна полягає також у їхній меті.

Так, метою проведення обшуку, згідно з положеннями ч. 1 ст. 234 КПК України, є виявлення та фіксація відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте в результаті його вчинення, а також встановлення місця перебування розшукуваних осіб.

Тоді як метою арешту, з огляду на норму ч. 2 ст. 170 КПК України, залежно від заявленої стороною обвинувачення правової підстави, може бути забезпечення: (1) збереження речових доказів; (2) спеціальної конфіскації; (3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; (4) відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов) чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

При цьому інститут арешту майна визначений як такий, що спрямований саме на тимчасове, до скасування у встановленому КПК України порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпоряджання та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Тобто в ч. 1 ст. 170 КПК України законодавець закріпив, що саме арешт майна є механізмом тимчасового позбавлення особи її права власності або його окремої складової частини (відчуження, розпоряджання чи користування).

Тоді як правові норми, якими регламентовано проведення обшуку, не передбачають можливості здійснювати законне утримання вилученого майна без судового рішення про його арешт.
З огляду на це цілком очевидно, що ухвала про дозвіл на обшук (винесена як до проведення обшуку, так і постфактум – у разі існування невідкладного випадку, передбаченого ч. 3 ст. 233 КПК України) не є тим судовим рішенням, яке може тимчасово позбавити особу її права власності. Оскільки обшук спрямований саме на виявлення речей, документів та інших об’єктів, а арешт – на тимчасове обмеження на них права власності.

Помилкове ототожнення цих різних кримінально-процесуальних інститутів, зокрема шляхом підміни правових наслідків одного щодо іншого, утворює підґрунтя для правової невизначеності статусу майна, вилученого за результатами проведення «невідкладного» обшуку, дозвіл суду на який отримано постфактум.

Так, досить часто майно, вилучене під час «невідкладного» обшуку, зазначене в ухвалі про «узаконення» такого обшуку, слідчими та прокурорами безпідставно сприймається як таке, що не потребує окремого судового рішення для його утримання. Це, очевидно, обумовлено хибним тлумаченням змісту судового рішення про надання дозволу на обшук, ухваленого постфактум, яке правоохоронці безпідставно сприймають як законну підставу для його утримання, що не узгоджується з положеннями кримінального процесуального закону. Про помилковість такого тлумачення свідчить і те, що за вказаних умов майно не набуває статусу арештованого, а отже, власник опиняється в ситуації, коли він позбавлений ефективного способу захисту свого порушеного права, що суперечить нормам міжнародних договорів, ратифікованих Україною.

Імовірно, що безпідставне перенесення правових наслідків арешту у зв’язку з наявністю ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук зумовлено саме тим, що в резолютивних частинах судових рішень щодо обшуків зазначається про надання дозволу на «виявлення та вилучення» конкретних речей. І можливо, саме це призводить до хибного тлумачення таких ухвал як достатніх правових підстав утримувати майно за відсутності його арешту.

Так, ЄДРСР містить низку рішень, де суди чітко дотримуються позиції, згідно з якою ухвала слідчого судді про дозвіл на обшук за своїми правовими наслідками не дорівнює ухвалі слідчого судді про накладення арешту на таке майно, та відповідно, майно, вилучене за результатами такого обшуку, не вважається арештованим. До прикладу, ухвала Деснянського районного суду м. Чернігова у справі № 750/2732/19 від 15.03.2019, Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу у справі № 210/3144/21 від 17.10.2021, Печерського районного суду м. Києва у справі № 757/3699/25-к від 30.01.2025.

Звертаю увагу, що відносно майна, яке слідчий або прокурор визнав речовим доказом у кримінальному провадженні, законодавець передбачив виключно дві правові підстави його утримання стороною обвинувачення: його отримання під час тимчасового доступу або накладення на нього арешту. При цьому обидва є саме засобами забезпечення кримінального провадження, з чого закономірно випливає, що законність утримання майна не може ґрунтуватися на судовому рішенні, яким надано дозвіл на проведення слідчої (розшукової) дії.

Воднораз статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Принцип недоторканності приватної власності розкрито у ст. 16 КПК України, відповідно до змісту якої позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому КПК України.

Законодавець також регламентував, що на підставах та в порядку, передбачених КПК України, допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення. Проте законність такого вилучення матиме місце лише в разі, коли майно відповідає конкретному критерію, передбаченому ч. 2 ст. 167 КПК України. До того ж таке вилучення можливе лише на певний строк, передбачений ч. 5 ст. 171 КПК України, необхідний для звернення сторони обвинувачення до суду з клопотанням про арешт такого майна. Своєю чергою, відсутність звернення до суду з клопотанням про арешт тимчасово вилученого майна впродовж 48 годин (у разі вилучення майна в процесі обшуку, проведеного на підставі ухвали суду) або не пізніше від наступного дня після його вилучення (у разі «невідкладного» обшуку) є підставою для припинення його тимчасового вилучення та повернення власнику/володільцю, з огляду на імперативні приписи п. 3 ч. 1 ст. 169 КПК України.

Тобто обшук, відповідно до своєї правової природи, не може бути достатньою правовою підставою для тимчасового позбавлення або обмеження особи в її праві власності, оскільки для таких цілей законодавцем передбачений окремий кримінальний процесуальний інститут – арешт майна з чітко визначеним порядком та процедурою його застосування.

Утримання майна, вилученого в особи за результатами проведення обшуку, за відсутності накладення на нього ухвалою суду арешту є незаконним, оскільки цього не передбачено жодною нормою кримінального процесуального закону, а отже, це суперечить його основним засадам, визначеним ст. 7 КПК України, серед яких верховенство права, законність та недоторканність права власності, а також власне самому порядку кримінального провадження, визначеному кримінальним процесуальним законодавством. До того ж таке безпідставне обмеження права власності особи, що полягає в утриманні її майна за відсутності судового рішення про його арешт, по суті, позбавляє її права на ефективний засіб правового захисту, що є порушенням ст. 13 Конвенції про захист прав людини та її основоположних свобод, ратифікованої Україною ще в 1997 році.

Таким чином, ухвала суду про дозвіл на обшук не є судовим рішенням, покликаним тимчасово позбавляти особу її права власності чи обмежувати його, оскільки для цього законодавцем передбачений механізм його арешту, виписаний у гл. 17 розд. ІІ КПК України. Доцільність застосування арешту майна має бути доведена стороною обвинувачення перед судом із метою уникнення безпідставного порушення конституційного права особи, закріпленого у ст. 41 Основного Закону.