Субституція у злочинах проти основ національної безпеки України: колабораціонізм чи пособництво?
Автор: Маркіан Висоцький, адвокат, радник Grain Law Firm
Поняття «колабораційна діяльність» та «пособництво державі-агресору» з’являлись у Кримінальному кодексі України з початком широкомасштабної збройної агресії рф проти України у 2022 році та передбачають відповідальність за різні форми здійснення допомоги державі-агресору й окупаційній владі шляхом криміналізації відповідних діянь.
Вказані нововведення обумовлені тим, що національне законодавство раніше не містило всіх можливих видів та форм співпраці з владою держави-агресора, зокрема й на тимчасово окупованих територіях.
Так, стаття 111-1 КК України містить сім окремих складів кримінальних правопорушень та один додатковий. Зокрема, частина 4 зазначеної статті передбачає кримінальну відповідальність за економічну співпрацю у формі передання матеріальних ресурсів незаконним збройним чи воєнізованим формуванням, створеним на тимчасово окупованій території, та/або збройним чи воєнізованим формуванням держави-агресора, та/або провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором, незаконними органами влади, створеними на тимчасово окупованій території, у тому числі окупаційною адміністрацією держави-агресора, при цьому злочин, передбачений частиною 4 статті 111-1 КК України, є нетяжким.
Своєю чергою, стаття 111-2 КК України передбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на допомогу державі-агресору (пособництво), збройним формуванням та/або окупаційній адміністрації держави-агресора, вчинені громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства, за винятком громадян держави-агресора, з метою заподіяння шкоди Україні шляхом: реалізації чи підтримки рішень та/або дій держави-агресора, збройних формувань та/або окупаційної адміністрації держави-агресора; добровільного збору, підготовки та/або передання матеріальних ресурсів чи інших активів представникам держави-агресора, її збройним формуванням та/або окупаційній адміністрації держави-агресора, за санкцією статті цей злочин є особливо тяжким.
Очевидно, доповнення Кримінального кодексу України статтями 111-1 та 111-2 здійснено без належного узгодження та розмежування як між собою, так і з іншими статтями цього кодексу, під які може підпадати поняття співпраці з державою-агресором.
Крім того, зазначені статті відрізняються за технікою викладення, що також ускладнює їх розмежування.
Зокрема, зміст диспозиції статті 111-2 КК України викладений надто загально та включає всі дії, спрямовані на підтримку (пособництво) державі агресору через реалізацію чи підтримку рішень та/або дій держави-агресора. З огляду на це під таку кваліфікацію може підпадати будь-яка діяльність, зокрема й на тимчасово окупованій території.
У статті 111-1 КК України міститься перелік видів діяльності, що вважається колабораційною: публічна підтримка дій держави-агресора, займання керівних посад в окупаційних адміністраціях, добровільне обрання до незаконних органів влади, участь в організації та проведенні незаконних виборів до таких органів, впровадження стандартів освіти держави-агресора, передання матеріальних ресурсів незаконним збройним чи воєнізованим формуванням держави-агресора, провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором, незаконними органами влади тощо.
Через такий виклад норми під ці визначення можуть підпадати, в тому числі, дії, спрямовані на підтримку (пособництво) держави-агресора. Адже стаття 111-2 КК України також передбачає відповідальність за добровільний збір, підготовку та/або передання матеріальних ресурсів чи інших активів представникам держави-агресора, як наслідок, нерідко на практиці відбувається підміна частини 4 статті 111-1 КК України, якою також встановлено кримінальну відповідальність за передання матеріальних ресурсів та/або провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором.
Отже, з появою статей 111-1 та 111-2 КК України на практиці виникла проблема в належному їх розмежуванні, правильності кваліфікації діянь, призначення покарань у зв’язку з відсутністю єдиного тлумачення формулювань та визначень диспозицій норм, які мають аналогічні значення, однак є різними за критерієм тяжкості та межами покарань.
Так, Кримінальний кодекс України не містить тлумачення дефініцій «матеріальні ресурси», «активи», їх «передання», «користь», «господарська діяльність», «представник держави агресора», «заподіяння шкоди Україні», які часто трактуються правоохоронними органами та судами неоднозначно й на власний розсуд.
Відсутність єдиного визначення на законодавчому рівні вказаних термінів призводить до ускладнення розмежування складів злочинів, передбачених статтями 111-1 та 111-2 КК України, адже об’єктивна сторона складів злочинів, таких як: передання матеріальних ресурсів окупаційним органам влади, незаконним збройним чи воєнізованим формуванням, створеним на тимчасово окупованій території України та держави-агресора, криміналізована як за частиною 4 статті 111-1, так і за статтею 111-2 КК України.
Відсутність чітких та зрозумілих критеріїв розмежування цих складів злочинів призводить до того, що різні кримінальні провадження з однаковими обставинами кваліфікуються правоохоронцями за різними статтями.
Так, правники-науковці тлумачать термін «держава-агресор» як державу, яка застосовує збройну силу проти суверенітету, територіальної недоторканості чи політичної незалежності іншої держави або яким-небудь іншим чином, отже, в розумінні статті 111-2 КК України це держава, яка застосувала агресію проти України.
З огляду на це під поняттям «представник держави-агресора» слід розуміти особу, наділену повноваженнями здійснювати представництво у відносинах з іншими особами, а в розумінні статті 111-2 КК України – це особа, яка є носієм публічної влади, уповноважена законом представляти інтереси держави/органу державної влади держави-агресора, реалізуючи повноваження публічної влади, з приводу і для реалізації функцій та завдань такої держави в процесі досягнення нею своїх цілей щодо анексії території України.
Таким чином, з огляду на дефініцію «представник держави-агресора», зазначену в статті 111-2 КК України, юридичні особи приватного права (господарські товариства, акціонерні товариства), зареєстровані за законодавством рф, не є представником держави-агресора в розумінні цієї статті, оскільки вони не реалізують публічної функції та не наділенні повноваженнями публічної влади.
У разі кваліфікації діянь за статтею 111-2 КК України обов’язковим є встановлення предмета цього злочину, тобто матеріальних ресурсів або активів.
Передання матеріальних цінностей набуває суспільно небезпечного характеру за умови одночасної наявності двох ознак: (1) якщо вони передані представникам держави-агресора, воєнізованим формуванням держави-агресора або органам окупаційної адміністрації; (2) та якщо таке діяння вчинено з прямим умислом заподіяння шкоди державі Україні.
Чинний кримінальний закон не містить визначення поняття «матеріальні ресурси», однак в інших нормативно-правових актах національного законодавств під ним мають на увазі матеріальні об’єкти, цінності, що перебувають в процесі виробництва, створені або придбані та перебувають в розпорядженні особи, під активами слід розуміти грошові кошти (готівкові та кошти, що перебувають на рахунках фінансових установ), інше майно, майнові права, нематеріальні активи, криптовалюту, а також роботи та послуги.
Водночас у статті 111-2 КК України йдеться про передання ресурсів, які не перебувають у безпосередньому володінні особи, тоді як передання матеріальних ресурсів, які отримала особа та якими вона володіє за результатами господарської діяльності, є предметом злочину, передбаченого частиною 4 статті 111-1 КК України.
Таким чином, складність застосування статей 111-1 та 111-2 КК України через відсутність на законодавчому рівні чіткого визначення термінів, які становлять їх об’єктивну сторону, призводить до неоднозначного трактування цих норм та, як наслідок, різної судової практики.
Для підвищення ефективності правозастосовної практики, формування єдиного чіткого розуміння юридичних конструкцій складів злочинів, передбачених статтями 111-1, 111-2 КК України, єдності судової практики, а також розв’язання неоднозначності трактування відповідних термінів, застосованих у чинних редакціях цих правових норм, та приведення диспозицій вказаних статей до вимог законодавчої техніки й гармонізації з іншими законами України, зокрема «Про національну безпеку України», «Про оборону України», потрібне доповнення Кримінального кодексу України нормами, які розкриють значення ключових понять складів цих злочинів, зокрема таких, як «передання матеріальних ресурсів», «користь», «представник держави-агресора», «шкода Україні» тощо.
Однак, незважаючи на наявність понад десяти зареєстрованих законопроєктів, які перебували з весни 2022 року на опрацюванні в Комітеті Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності, де пропонувалось внесення відповідних змін до законодавства, жоден із них так і не був ухвалений, зокрема законопроєкт № 11525 від 28.08.2024, який був включений на початку 2025 року до порядку денного пленарних засідань Верховної Ради України, також дотепер не розглянутий.
Таким чином, неоднозначність тлумачення термінів, які містяться в диспозиціях статей 111-1 та 111-2 КК України, призводить до неефективної дії цих норм як превенції колабораційної діяльності та пособництва державі-агресору на шкоду національним інтересам, а отже, унеможливлює вироблення єдиної правозастосовної практики.
Як наслідок, така законодавча невизначеність має наслідком кваліфікацію подібних діянь у різних кримінальних провадженнях як за частиною 4 статті 111-1, так і за частиною 1 статті 111-2 КК України, неспівмірність вчинених дій, у разі їх доведення, з розмірами призначених покарань, а також низький рівень стандартів доказування.
Отже, на практиці застосування вказаних статей Кримінального кодексу України, на жаль, призводить до ситуації, коли «закон, як дишло — куди повернеш, туди і вийшло».